Мілевський: лідерами не призначають

Майже сім років тривав шлях Артема Мілевського від новачка до беззапере­чного лідера «Динамо». Уперше талановитий напад­ник вийшов в основному складі влітку 2002, а оста­точно став капітаном коман­ди, основним гравцем та її «обличчям» лише з при­ходом Валерія Газзаєва.

За будь-якої тактичної схеми, з одним форвардом чи з трьома, місце Артема в цен­трі нападу нині не обгово­рюється. Довіру тренера та партнерів він відпрацьовує не лише забитими м’ячами, а й результативними пере­дачами. За системою «гол плюс пас» Мілевський другий сезон найкращий у команді.

- Сезон розпочався для нас чудово. Спершу трохи непокоїв старт із новим тренером. Ми пам’ятали невдалий старт «Шахтаря» минулого літа, коли втрачені очки позбавили команду шансів бороти­ся за золоті нагороди вже після першого кола. Настрій підняв нелегкий виграш Суперкубка в поєдинку з «Ворсклою». Не дуже переконлива за рахунком, з точки зору психології, ця перемога була дуже важливою. Не забиті в Сумах м’ячі вле­тіли у ворота суперників у перших іграх чемпіонату. Помітний прогрес у якості нашої гри: з кожним туром вона стає все вищою.

- Улітку 2006 року ти гучно заявив про себе — спочатку в молодіжній збірній, а згодом і в національній. Тим не менш, повноцінне місце в стартовому складі «Динамо» заслужив лише через півто­ра року…

- Після вдалих виступів за збірні я прак­тично одразу зазнав травми та пропустив кілька місяців. Згодом лихоманило ко­манду — нічого не виходило в Лізі чем­піонів, утрати в якій успіхи в чемпіонаті допомогли компенсувати лише частково. Чимало змінилося для мене й для коман­ди в цілому після приходу Юрія Сьоміна. З’явилися стабільність та впевненість.

- Упродовж п’яти років у другій команді «Динамо» в тебе не було бажання змі­нити клуб?

- Ні, адже була мета залишитися в «Дина­мо», віддячити клубу за все, що тут для мене зробили. Про те, що треба напо­легливо працювати, мені казали й пре­зидент клубу, і мої батьки. Мав довести собі, а значить і всім, що саме тут у мене все вийде якнайкраще. Собі пообіцяв, що поки не заграю в основному складі, нікуди з «Динамо» не піду.

- Твоє терпіння заслуговує на повагу.

- У нелегкі часи мені допомогли багато людей, насамперед підтримкою та пора­дами. Я, а також Сашко Алієв, нині дуже задоволені, футбольна доля нарешті по­вернулася до нас обличчям.

- Після виходу на поле в матчі збірних України проти Саудівської Аравії під час Кубка світу в Німеччині ти сказав: «Нехай лише кілька хвилин, але від­чуття незабутні». Нині часто згадуєш 2006 рік чи життя пішло далі?

- Інколи, адже це був мій дебют у наці­ональній збірній, та ще й у матчі Кубка світу! Той турнір справив дуже сильне враження. Коли футболіст хоч раз зіграє в змаганнях такого рангу, у нього обов’язково з’явиться бажання поверну­тися на них через чотири роки. Звісно, я не виняток. Для цього в збірної України є всі шанси — залишається обійти в гру­повому турнірі хорватів та перемогти у плей-офф.

- У тебе традиційно пік форми припа­дає на літо. Минулого року, наприклад, чотири твоїх м’ячі у ворота «Спартака» вивели команду до Ліги чемпіонів.

- Не лише мої, адже інші чотири забили партнери по команді. Не знаю, чому най­більше забиваю в липні та серпні. Мож­ливо, в Україні в цей час чудові футбольні поля, а в мене після відпуски особлива жага до футболу. Пам’ятаю, що ажіотаж навколо наших зустрічей зі «Спартаком» був шалений. Для нас було найголовніше пройти росіян та вийти до Ліги чемпіонів. І ми це зробили!

- Прагнучи зупинити тебе, суперники не завжди обирають джентльменські спо­соби. Проти кого з них тобі грати най­складніше?

- Важко проти гравців «Шахтаря» та моїх партнерів по збірній України Чигринського та Кучера. З останніх суперників у єврокубках відзначу за­хисників «Парі Сен-Жермена» Траоре та Камара.

- Чи є захисник, із яким у тебе особисті рахунки?

- Ні. Чим серйозніший суперник, тим ви­щий рівень його гравців. Мені ж потрібно успішно вирішувати завдання в конкретному епізоді — обвести когось, відкрити­ся, віддати передачу та інше. Особистих змагань ні з ким на полі не влаштовую.

- Раніше казав, що тобі імпонує гра Тотті. Помічаєш, що манерою поведінки дедалі більше стаєш схожим на італійця?

- Моя нинішня манера гри відточувала­ся останні три-чотири роки. А Франческо Тотті подобається як футболіст, харизматичний лідер. Проте бажання його копіювати ніколи не було. Так само, як й інших футболістів.

- Артеме, в тебе немає стабільного партнера в нападі. Шацьких та Бангура пішли, а Кравець та Гільєрме не можуть закріпитися в першій коман­ді…

- Доводиться розраховувати на під­тримку півзахисників. У нас чудове вза­єморозуміння з Гусєвим, Нінковичем, Ярмоленком, Кравченком, незабаром має одужати Алієв. Перша половина сезону буде довгою, аж до середини грудня. Тож доведеться грати з різними партнерами, за різними ігровими схе­мами. Розраховую, що незабаром оду­жає Артем Кравець. Комфортно грати в нападі з партнером, який завжди налаштований на боротьбу, може по­штовхатися, зачепитися за м’яч. Цікавій гравець Гільєрме. Від нього можна очікувати нестандартних ходів, у діях бразильця наявна якась «родзинка». Із нетерпінням очікую, коли відновлять­ся всі травмовані. Зросте конкуренція, а значить наша гра, сподіваюся, стане ще більш цікавою.

- У сезоні 2008/09 тебе визнали най­кращим гравцем чемпіонату України. Проте у змаганні бомбардирів ти поступився Ковпаку з «Таврії». Цей титул принциповий для тебе?

- Конкретного завдання — стати най­кращим бомбардиром чемпіонату — для себе ніколи не ставив. Найважливішим рік тому вважав закріпитись у старто­вому складі команди та приносити їй якнайбільше користі. Я непогано розпо­чав сезон, проте навесні мало забивав. Через це пропустив уперед Ковпака. Із нападників у чемпіонаті України в остан­ньому сезоні сподобався Луїс Адріано з «Шахтаря».

- Проте серед найкращих асистентів тобі не було рівних: із вісьмома результа­тивними передачами ти обійшов навіть Алієва. Від успіху партнерів отримуєш не менше задоволення?

- Звісно, адже це успіх моєї команди. По­добається віддавати точні передачі, після яких партнеру залишається переправити м’яча у ворота. Часто трапляється, що су­перник очікує від мене удару, а я віддаю передачу. Тоді отримую й естетичне задо­волення…

- Чи відчув ти зміну ставлення збоку партнерів після того, як Валерій Газзаев призначив тебе капітаном?

- Майже нічого не змінилося. Лідером ко­манди не можна стати за призначенням. Це або є, або немає. Єдине, став ще біль­ше спілкуватися з тренером та хлопцями з команди. Інколи беру участь у корпора­тивних заходах, наприклад, презентації виїзної форми на сезон 2009/10.

- Артеме, ти є вихованцем першого ви­пуску динамівської академії. Із тої гру­пи футболістів 1985 року народження одразу три гравці спромоглися про­битися до складу національної збірної України. Вважаєш, що ви виправдали покладені на вас надії?

- Сталося це не так швидко, як усі дума­ли. Нині нас із Алієвим та Ярмашем із «Ворскли» регулярно викликає до націо­нальної збірної її тренер Олексій Михай­личенко. Непогано виглядають у клубах вищої ліги Чучман, Воробей, Максимов та інші. Цю групу, підготовлену Павлом Яковенком, можу назвати унікальною. Нас зібрали з різних країн, об’єднавши єдиною метою. Згадую, як було важко в перші роки: виснажливі тренування, сувора дисципліна. Нам допомагало чи­мало людей, усі хотіли, щоб ми виросли класними гравцями та продовжили тра­диції «Динамо». Нині спілкуюся з усіма хлопцями, у тому числі з тими, хто з різ­них причин уже закінчив із футболом.

Дмитро ШАПОВАЛ, журнал ФК «Динамо», серпень 2009 р.